Видання Washington Post у нещодавній великій публікації стверджує, що прагнення України відновити свій контроль над Кримом, як і прагнення Росії зберегти окупацію Кримського півострова, перетворює завдання припинення війни між двома країнами на фактично нерозв’язне.
«Непохитні претензії на Крим ілюструють нерозв’язність конфлікту, і важко уявити, що боротьбу за півострів буде вирішено без подальшого кровопролиття», – зазначає оглядач газети Франческа Абель. І з її підходом, мабуть, могли б погодитися й інші автори текстів у відомих західних виданнях, які замислюються над питанням: можливо, відмова України від Криму чи, принаймні, готовність відкласти розв’язання проблеми окупації півострова в довгу скриньку дозволять зупинити війну.
Але це – політична логіка, яка була зруйнована 24 лютого 2022 року, і залишається лише дивуватися, що ми знову до неї повертаємося.
У нещодавній відповіді прессекретаря президента Росії Дмитра Пєскова на пропозицію президента Володимира Зеленського почати виведення російських військ з окупованих українських територій, прямо говориться, що Україна має зважати на нові реалії – а саме на те, що Донецька, Луганська, Запорізька та Херсонська області України тепер є територією Російської Федерації. Про Крим, як бачимо, прессекретар президента Росії навіть не згадує. Для нього, як і для його начальника Володимира Путіна, Крим – давно «вирішене питання». Але, схоже, не лише Крим.
До нападу Росії на Україну 24 лютого 2022 року Крим можна було вважати «сакральною територією» для кремлівського режиму та винятком із правил російського менеджменту криз. Справді, ні до, ні після 2014 року Росія жодного разу не вдавалася до анексії чужих територій.
Навіть визнання у 2008 році незалежності грузинських автономій – Абхазії та Південної Осетії – було абсолютно новим підходом до взаємин із колишніми радянськими республіками та територіями, які оголосили про свій невизнаний суверенітет. До цього часу в Кремлі надавали перевагу неформальному характеру контактів із самопроголошеними республіками. Власне, з Придністров’ям такий рівень відносин підтримується і зараз.
2014-й продемонстрував, що Путін може піти й на анексію чужої території. Однак тоді він, та й багато хто і в Росії, і в Україні, і на Заході, пояснював такий незвично агресивний підхід, що підриває саму суть міжнародного права, «сакральністю» Криму та особливим ставленням росіян до півострова – втім, варто визнати, що це особливе ставлення створювалося та підігрівалося російською пропагандою протягом десятиліть і навіть століть.
Однак у Донецькій, Луганській, Херсонській чи Запорізькій області жодної «сакральності» вже не спостерігається. Кремль, певен, просто анексував те, що зміг окупувати – не більше. Якби були окуповані інші українські регіони, то й там були б проведені «референдуми», і ці території були б так само анексовані.
Тому тепер немає жодної «сакральності» Криму – цей міф фактично нівельований наступними агресивними кроками Володимира Путіна. І тому, певен, не варто вважати, що саме Крим – перешкода для завершення війни.
Перешкода до завершення війни, як бачимо, – агресивні плани Володимира Путіна та сама ідея анексії чужих територій. Будь-яких чужих територій, а не лише Криму.
Спеціально для Крим Реалії
Всі матеріали автора
